Один з героїв Великої Вітчизнянної: Люди особливого замісу

Наталія БЄЛЯКІНА,
для «Репортера»

Серед нас живуть люди особливого замісу – непосидючі старенькі живчики. Якщо бути уважним, їх можна зустріти на вулицях нашого міста. З початком травня ми всі згадуємо своїх померлих родичів, поспішаємо на кладовище прибрати їхні могилки до поминального дня.

Серед усього цього потоку людей на автобусних зупинках з садовим інструментом, чомусь зразу помічаю дуже стареньких бабусь, яким уже, мабуть, років дев’яносто. А вони ще з сапками, віниками, і до сліз нагадують мені моїх померлих батьків, яким пощастило прожити понад 90 років, і які увесь час залишалися такими ж непосидючими. Думаю, всі згадуємо, що незабаром – 9 травня – День Перемоги, згадуємо загиблих солдатів, своїх дідів. Одиниці сивих ветеранів залишились серед живих. Але я впевнена, що це люди особливого замісу, з особливими стимулами і великою жагою до життя, з іншими цінностями, з неймовірним почуттям цінності всього, що їм дарує світ. Можливо, тому, що мої батьки були такими ж старенькими, я й люблю цих стареньких, завжди їх помічаю, ставлюся до них з великою повагою.
Днями познайомилася з ветераном просто в автобусі. Важко переставляючи ноги, старенький сів поряд.
– Доцю, підкажеш, коли буде зупинка БК, щоб я не проїхав, – звернувся він до мене
– Звичайно, я теж там виходжу, – відповіла я.
Зав’язалася розмова. Дідусь виявився з гумором. Поки доїхали від ЦУМу, він мені розповів, що йому 94 роки. Здивувалася, бо на вигляд йому – не більше 84. Так я дізналася, що він з Вірменії, і його родичі прожили 130 і 116 років, а також про те, що йому мама наврочила прожити 105 років, якщо на війні не загине. От він і впевнений, що стільки й проживе. Я йому про своїх батьків і родичів-довгожителів розповіла. Заодно дізналася, що дідусь їде в ательє забирати костюм, бо його як ветерана війни запросили на зустріч в 15-ту гімназію. Запросив він туди і мене. Уявіть: людині 94 роки, а він сам в ательє за костюмом… Пообіцяла прийти, але знала лише, що звуть його Борисом Федоровичем.
Наступного дня швидко вирішила свої справи, зібралась і прийшла до школи. Виявилося, що зустріч ветерана Бориса Федоровича Семенова проходила з учнями 9 класу, і організувала її заступник з виховної роботи Юлія Грибченко.
Не встиг Борис Федорович у гарному світлому костюмі зайти до школи, як на його телефоні пролунав дзвінок.
Це Саюк з міської ради, – жвавим голосом сказав Борис Федорович, закінчивши розмову. – Я йому телефонував з приводу розкритих люків по дорозі до 15-ої школи, та нагадав про погану дорогу по вулиці Слов’янській, де проживаю. До 9 травня пообіцяли зробити.
Я тільки посміхнулася про себе: от тобі і старенький! Йому 94 роки, а він про дороги та про відкриті люки переймається.
До речі, коли ще був живий мій тато, я теж писала з приводу незадовільного стану дороги по вулиці Чкалова, збирала підписи сусідів. По місту тоді відремонтували багато доріг, а вулиці Чкалова та Сонячну минули. Відписали, що в бюджеті заплановано їх ремонт на наступний рік (а було це напередодні виборів). Приїжджав депутат Олександр Рибаков, і йому люди закидали теж це питання. Минуло два роки, вже й тата мого не стало, а дороги там немає й сьогодні.
Майже дві години Борис Федорович розповідав учням історії свого життя. Про свої молоді літа пам’ятав добре: про дитинство, батьків, трагедію в сім’ї – втрату молодшого братика, смерть мами, роботу в Ленінграді, льодову «дорогу життя», по якій сам проїхав в автомобілі без дверей (тоді так всі їздили), щоб можна було швидше вистрибнути у випадку провалу. Із 400 машин 130 пішли під лід. Дізналися школярі й про те, як тоді ще зовсім юний Борис Семенов зі своїм товаришем чотири доби майже без харчів блукали карельськими та фінськими лісами, поки прибилися до військової частини.

Про те, як його, 15-річного хлопчика вагою в 19 кілограмів при 120 сантиметрах зросту жаліли кухарі, підгодовували солдатськими скромними пайками. Згодом він прийняв присягу, почав ходити на бойові завдання, брав участь у перестрілках і перебіжках по снігових заметах. Розповів ветеран і про свою першу нагороду від командира частини, і про те, що за час війни виріс до 160 сантиметрів і пізніше потрапив до танкової роти, як три рази горів у танку, був поранений, обморожений, але вижив. За його словами, всі тоді були виховані на гаслах: «За Родину, за Сталина!». З гумором розповідав про футбольний матч між льотчиками і танкістами.
Отак пройшов ветеран через горнило тієї страшної війни. На його костюмі не перелічити всі медалі. Він має ордени «Червоної зірки», «Вітчизняної війни», «За мужність» та медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги». Показав Борис Федорович дітям фото того далекого 1944-го воєнного року: впізнала молодь на танку в одному із міст Чехословаччини нашого героя – наймолодшого серед також зовсім молодих танкістів. З цікавістю роздивлялися учні й годинник, яким тоді нагородило почесного гостя командування частини, і який він беріг усі ці довгі роки як реліквію.
Поділився ветеран зі школярами своїми роздумами про сучасне життя, висловив своє ставлення до війни взагалі і сьогоднішніх воєнних дій на Сході країни зокрема. Дізналися учні й про його життя в післявоєнний час, участь у відбудові нашого міста і мирного життя, про сім’ю, дочок, онуків, правнуків тощо.
Порадив діткам добре вчитися, і не для оцінок, а для себе, для збагачення знаннями. Особливо порадив сумлінно вивчати українську мову – мову своєї держави, пожалкував, що свого часу не зробив цього, бо не був корінним жителем України (народився і виріс у Вірменії).
Життя промайнуло, але Бог дав нашому герою такий величезний талант, який дає не кожному, – нескінченну любов до життя, людей, спілкування.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

^ Наверх