«Радість», яка дарує людям радість

Едуард СЛАБКИХ,
«Репортер»

У Культурно-досуговому центрі відбувся творчий вечір, присвячений 40-річчю танцювального ансамблю «Радість» і 30-річчю керівництва колективом. За ці роки колектив пережив різне – від популярності до майже забуття, від захоплення до відвертого протистояння, від любові до зради. Але головним принципом творчості цього колективу залишилось одне – дарувати людям гарний настрій.
Ось уже 30 років «Радість» очолює Олександр Міщенко. Він відомий у місті як танцюрист і хореограф, а також сценарист (автор трьох дитячих п’єс, дві з яких поставлені на сцені), режисер, ведучий міських заходів тощо. Напередодні двох ювілейних дат ми зустрілися з ним для інтерв’ю.

– 40 років… На вашу думку, це багато чи мало?
– 40 років для людини – це майже півжиття. Для творчого аматорського об’єднання 40 років – це солідна дата. Ми – один із найстаріших колективів нашої області. Наскільки мені відомо, тільки зразковий ансамбль народного танцю «Счастливое детство» Палацу культури «Металург» обласного центру має такий же поважний вік. Але я можу помилятися…
радисть никополь– А от я не помилюся, якщо згадаю ім’я засновниці «Радості» – Ніни Андріївни Захарової… Тепер це ім’я мало про що говорить навіть працівникам культури, а от у минулому воно не сходило з вуст…
– У Фаїни Раневської є відомий вислів, який став афоризмом. Із міркувань пристойності я процитую тільки його частину: «Люди, як свічки, одні (в одне місце), а інші, щоб дарувати людям світло!». Такою даруючою світло для нас, її учнів, і є Ніна Андріївна. Здавалося б, людини немає поряд, а світло від неї освітлює шлях тим, хто йде. Учні пам’ятають її передусім як засновника ансамблю, талановитого балетмейстера, професійного наставника і просто чудову людину – справжнього фахівця своєї справи. Не було б її, не було б у нашому місті ансамблю «Радість». І хто знає, чи існували б в нашому місті такі знані колективи, як театр танцю «Богема» та хореографічний колектив «Валерія». Бо саме їх керівники Ольга Серпуховітіна та Маргарита Горбаненко були ученицями Ніни Андріївни. Роль, яку відіграла ця жінка в культурі нашого міста, неоціненна…

– Майже сорок років тому у ваше життя прийшла «Радість». Це випадковість чи доля?
– У нашому житті нічого не відбувається просто так: випадково потрапив на репетицію «Радості» і залишився; паралельно з концертами ансамблю на ВДНГ України вирішив вступати до Інституту культури, пройшов за конкурсу і потрапив на курс народної артистки України Валерії Вірської (Котляр) – дружини засновника Державного академічного ансамблю танцю України Павла Вірського, солісткою якого вона була довгий час; приїхав у свій ансамбль на дипломну практику, а став його керівником. (На той час Ніна Захарова за сімейними обставинами переїхала жити до Харкова.) Так що хто його знає, що воно таке – доля чи збіг обставин…

– З чого ви розпочали роботу в колективі?
– Скажу відверто, далеко не всі однозначно сприйняли моє призначення, адже я був 23-річним «зеленим» юнаком, який щойно отримав професійну освіту.
З першого дня мого керівництва почалася копітка робота над новими танцювальними номерами. У результаті пошуку нових форм та мистецьких засобів світ побачили вокально-хореографічні композиції «Ой, на Івана, на Купала», «Словацький дівочий», «Пливе човен», «Ой, на горі калина». Але й танці, поставлені Ніною Захаровою, не пішли в небуття. Угорський «Чардаш» та татарський сюжетний танець «Вдалий візерунок» й до сьогодні зберігаються у репертуарі ансамблю.
З душевною теплотою згадую той, основний склад колективу, з яким мені довелося починати свою діяльність на посту балетмейстера ансамблю. Це Марина Россохата, Олена Рачек, Олена Букреєва, Марина Демиденко, Наташа Гаврилюк, Оля Огуш, Іра Шмакова, Наталка Бондаренко, Галина Галицька, Вікторія Іванова. Скільки років минуло, але всіх їх я й досі пам’ятаю. Чому? Тому, що – перші.
– Коли буваєш на концертах очолюваного вами колективу, вражає не тільки різноплановість номерів, а й костюми…
– Основа репертуару нашого колективу – народні танці та сюжетні постановки, що будуються на народній основі. Для того щоб передати сучасному глядачеві красу народної хореографії, ми не вдаємося до її етнографічного копіювання. Ми робимо сценічну обробку танцю, зберігаючи характерні особливості певного регіону, звичаї, типове в його житті. І тут неабияку роль відіграють допоміжні засоби – музика, костюм, словесний текст (якщо він є).
Стосовно костюмів… «Ой, не крайте мою душу»… Це, напевно, не тільки мій біль, а й проблема всіх керівників творчих колективів! А для ансамблю народного танцю це питання найболючіше, бо вартість костюму, більш-менш наближеного до етнографічного першоджерела, становить не одну та й не дві тисячі гривен. І це тільки на одного виконавця для одного концертного номеру! Але ми завжди щось вигадуємо і знаходимо вихід із будь-якої ситуації. Наприклад, костюм до танцю «Решето» треба було доповнити автентичними фартушками. А де їх узяти? Одна з моїх танцівниць згадала, що на горищі хати, яка дісталася їй у спадок, у старій скрині лежали старі підзори (це така вишита окантовка, яка пришивалася на край простирадла у довжину). Взяли ми ті підзори, реставрували та використали для пошиття восьми фартушків. Ось так: крутимося, як муха в окропі.

– 22 квітня відбувся щорічний творчий звіт очолюваного вами колективу перед мешканцями міста. Програма виступу була досить різноманітною. 28 квітня вразив творчий вечір із нагоди двох подій. Чи є у вас якийсь свій власний, особливий підхід до постановки танцювальних номерів?
– Так, програми своїх творчих звітів ми намагаємося складати так, щоб не тільки створити глядачеві гарний настрій, а й показати все різномаїття та багатогранність національного танцю, життя та побут нашого народу, його естетику. Як приклад можу навести такі номери з репертуару нашого ансамблю, як «На косовиці», «По дорозі з ярмарку», «Малий гопак», полька «Полісянка»… Танець – це духовне надбання, безцінний скарб та один із складників самоідентифікації української нації, тому його треба не тільки берегти, а й розвивати, примножуючи найкращі традиції української народної хореографії.
Але репертуар нашого колективу має ще й іншу повноцінну програму, яка складається з танців народів світу. Це надає учасникам ансамблю можливість не тільки розширити свій творчий потенціал, а й порадувати глядача новими творчими здобутками. Такі танці, як вірменський «Наілі», «Словацький дівочий», сюїти танців «Під небом Молдови» та «Мій табір кочовий», ніколи не залишали глядачів байдужими.
Щодо постановки танців, то тут діють звичайні принципи: чи готовий ансамбль технічно до роботи над цим номером; чи є відповідні виконавці (особливо якщо від танцюриста вимагають певних технічних та акторських здібностей); де взяти гроші на костюми… Ось і вся «арифметика».

– Будь-який колектив, а особливо творчий, це живий організм, який станолять люди з тонкою душевною організацією.
– О, можете не продовжувати. я зрозумів, що ви маєте на увазі… Це не тільки складне, а й, мабуть, найболючіше питання в усіх аматорських колективах. Кожен учасник – це творча індивідуальність зі своїми поглядами, вихованням та мотиваційною поведінкою. Інколи танцюристи ображаються на мене, здавалося б, за звичайні мої вимоги, професійне ставлення до своєї роботи. Але я думаю, що коли мої учні подорослішають та стануть фахівцями у будь-якій сфері, то зрозуміють мене і з висоти життя та професійного досвіду переосмислять свої колишні вчинки та погляди. Принаймні я маю на це надію. А взагалі – як би там не було, як би не складалися мої стосунки з учнями, я їх усе одно дуже люблю і поважаю. Повірте, є за що!

– Як склалася доля ваших колишніх учнів? Чи спілкуєтеся ви з ними?
– Доля, доля… Вона розкидала випускників нашого ансамблю по різних краях: хто в Україні, а хтось далеко за її межами; є ті, що пов’язали своє життя з хореографією, але є й ті, хто, отримавши професійну хореографічну освіту, не працював за фахом ані дня. Є колишні учні, які спілкуються зі мною або хоча б дають про себе знати, але є й ті, хто не вважає за потрібне це робити… Що поробиш, це – життя! А в житті, як на довгій ниві, буває все.

– Олександре Миколайовичу, в місті вас знають не тільки як балетмейстера ансамблю танцю «Радість», а ще й як актора, ведучого багатьох загальноміських заходів. Менше знають вас як сценариста, режисера. І зовсім мало знають вас як волонтера.
– За 30 років роботи в культурі мені пощастило значно розширити свої навички культпрацівника. В силу виробничої необхідності довелося писати сценарії, дитячі п’єси, вірші; грати у виставах дитячого-юнацького театру «Казка», багато років виконувати обов’язки міського Діда Мороза та Святого Миколая. У 1996 році з’явилася можливість спробувати свої сили на телебаченні. Напевно, дехто з нікопольців пам’ятає цикл моїх авторських телепрограм «З народного джерела». Саме завдяки ним на плівці збереглися кадри та інтерв’ю з такими колись відомими творчими особистостями Нікополя, як кобзар Микола Топчій, художник Микола Червоткін.
А порівняно недавно в моєму житті з’явилася ще одна місія – допомога бійцям АТО, які знаходяться у реанімаційному відділенні клініки ім. Мечникова. Вже більш ніж 60 разів я проходив процедуру плазмоферезу – здачі крові, з якої потім виготовляють компоненти для переливання.

– І, напевно, не даремно 22 квітня під час гала-концерту 14-го обласного конкурсу-фестивалю мистецтв «Козацькими шляхами» вам був вручений нагрудний знак «За заслуги перед містом». Із чим я вас і вітаю. І наостанок ще одне питання: що для вас є щастя?
– Скоріш за все, я не буду оригінальним. Щастя – це здоров’я; можливість самореалізації у житті; оточення, на яке ти можеш покластися. Щастя – це коли ти впевнено крокуєш по життю. Чого я щиросердно бажаю усім нікопольцям.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

^ Наверх